Розділ 1. Українська національно-демократична революція

ЧАСТИНА III Новітня історія України

§ 1. Утворення і діяльність Центральної Ради

Наприкінці лютого 1917 р. у Петрограді у результаті збройного повстання робітників і солдатів царизм було повалено. Проте боро­тьба за владу не закінчилася. Паралельно існували дві політичні структури, які відбивали інтереси різних соціальних верств: Тим­часовий уряд, сформований в основному з ліберально-буржуазних депутатів IV Державної Думи, і Рада робітничих і солдатських депутатів.

В Україні ситуація виявилася ще складнішою. Поряд з органа­ми Тимчасового уряду та робітничими і солдатськими Радами (лише у березні Ї917 р. їх було вже понад 170), виник ще один орган, який згуртував українські національно-демократичні сили, — Центральна Рада (ЦР). Це спочатку громадське об'єднання було створене 7 березня 1917 р. у Києві з ініціативи низки політичних, громадських, наукових організацій. Головою ЦР обрали визначно­го історика і громадського діяча М. С, Грушевського, а його заступ­ником – В. П. Науменка. Серед партій провідну роль у ЦР відігравали Українська партія соціалістів-федералістів (УПСФ), Українська соціал-демократична робітнича партія (УСДРІІ) і Укра­їнська партія есерів (УПСР). У більшості Рад робітничих і солдат­ських депутатів переважали меншовики і есери.

Періодизація діяльності Центральної Ради:

1. Березень-початок червня 1917 р. – становлення ЦР, форму­вання її складу, боротьба за демократизацію й українізацію, співробітництво з Тимчасовим урядом, кристалізація ідеї ав­тономії України у складі Росії;

2. Кінець червня – початок жовтня 1917 р. – поглиблення про­цесу державного будівництва в Україні на засадах автономно-федеративного принципу, легітимізація автономії в умовах досягнення тимчасового компромісу з Тимчасовим урядом;

3. Жовтень 1917 р. – січень 1918 р. – боротьба за владу з центра­льним більшовицьким урядом;

4. Березень-28 квітня 1918 р.– існування формально самостій­ної Української Народної Республіки під протекторатом Ні­меччини й Австро-Угорщини.



19 березня 1917 р. у Києві пройшла грандіозна демонстрація (більше 100 тис. учасників), у ході якої висувалися вимоги надати Україні автономію. 7-8 квітня 1917 р. у Києві відбувся Українсь­кий Національний Конгрес, у роботі якого взяли участь делегати від губерній України, українських громадських організацій Петрограда, Москви, Криму, Кубані, Холмщини. У цей момент ЦР складалася з 822 місць, близько чверті з них належало російським, єврейським, польським та іншим неукраїнським партіям. На кон­гресі відбулося конституціювання ЦР, вона стала представниць­ким органом українського народу. Цей був перший крок відро­дження нації на шляху державності. Керівництво ЦР почало роботу щодо створення підлеглих їй місцевих органів влади — українсь­ких рад (губернських, міських, повітових). Таким чином, в Укра­їні створився трикутник політичних сил. Важливим рішенням кон­гресу була пропозиція, щоб кордони між автономними республіками в Новій Росії визначалися на основі етнографічного принципу.

ЦР висувала вимоги автономії України, підтримувала заходи щодо створення української преси, впровадження української мови у школах, скасування будь-яких обмежень щодо розвитку україн­ської культури і громадсько-політичного життя. Загальнодемо­кратичні вимоги і лінія ЦР знайшли підтримку з боку скликаних у Києві у травні 1917 р. всеукраїнських з'їздів: військового, селян­ського, робітничого.

10 червня 1917 р. ЦР видала свій І Універсал, тобто державний документ у формі звернення до населення. У ньому проголошува­лась автономія України і підкреслювалось, що Україна не відділяється від Росії. Порядок і лад в Україні мали дати «вибрані вселюдним, рівним, прямим і тайним голосуванням Всенародні Українські Збори (Сейм)». Це був перший крок до здійснення на­ціонально-територіальної автономії України.

В Універсалі підкреслювалося, що склад ЦР буде поповнено представниками інших народів, які живуть в Україні, і це дасть їй змогу стати єдиним найвищим органом революційної демократії краю. Комплектування окремих військових частин лише україн­цями здійснюватиметься під контролем військового міністра і Ге­нерального штабу. Проблему земельної реформи тож повинні були вирішити Установчі збори.

З липня 1917 р. ЦР видала II Універсал, де проголошувалося, що вона не стоїть за відділення України від Росії і відкладає вирішення питання про здійснення автономії України до Всеукра­їнських Установчих Зборів.

ІІ Універсал був певною поступкою російському Тимчасовому урядові, компромісом, деякою мірою кроком назад порівняно з І Уні­версалом. Це виявилося у тому, що не визначалася територія, на яку поширювалася влада ЦР, не уточнювалися повноваження Ге­нерального секретаріату, особливо у відносинах із місцевими орга­нами Тимчасового уряду. Проте, проголошення самостійності Укра­їни у тих умовах було нереальним.

Невдовзі ЦР створила свій виконавчий орган — Генеральний секретаріат на чолі з відомим українським письменником В. К. Винниченком. До складу секретаріату входило вісім міністерств, яки­ми керували переважно представники соціал-демократичної партії. Дії ЦР викликали невдоволення з боку Тимчасового уряду і лише, черговий провал нового наступу російських військ в Галичині змусив його піти на переговори з ЦР. У переговорах взяли участь О. Керенський, І. Церетелі від Тимчасового уряду, М. Грушевський і В. Винниченко від ЦР. Тимчасовий уряд змушений був визнати Ге­неральний секретаріат своїм крайовим органом управління п'яти (з дев'яти) українських губерній (Київської, Полтавської, Поділь­ської, Волинської та Чернігівської). Це означало зростання авто­ритету, впливу і влади ЦР.

Проте, ЦР позбавлялася законодавчих прав. Цей новий компроміс з російським урядом було зафіксовано у «Тимчасовій інструкції для Генерального секретаріату». З компетенції Секретаріату вилучалися нійськові, судові, продовольчі справи, а також пошта та телеграф.

Генеральний секретаріат був підзвітний Малій Раді (з '40 лю­дей) — органу, який вирішував поточні і нагальні проблеми. ЦР погоджувалася співробітничати з «неукраїнськими групами насе­лення», якщо останні визнавали її «вищим правомочним органом». Слід відзначити, що розходження ЦР з Тимчасовим урядом торка­лися лише національного питання і перспектив устрою України. Щодо питань державного ладу, економічної, земельної, соціальної, воєнної політики, то тут розходження були незначними або вза­галі відсутніми.

У своїй діяльності ЦР припустилася низки помилок. Вона фак­тично не вирішувала соціально-економічних проблем (серед яких головною була земельна), а зосередила свою увагу лише на національних аспектах. До того ж діячам ЦР бракувало досвіду і у вирішенні суто практичних проблем, таких, як збереження право­порядку, забезпечення міст продуктами, організація роботи залізниць. Багато часу забрали дебати та ідейні конфлікти, особ­ливо між соціал-демократами та соціалістами-революціонерами. Зв'язок з масами обмежувався виступами на мітингах у містах, німців на село, де проживала більшість населення України, змен­шувався. Суттєвою була помилка ЦР щодо військових формувань. Влітку 1917 р. близько 300 тис. українських солдатів стихійно реорганізувалися в українські формування, присягнувши на вірність ЦР, Крім того, генерал Павло Скоропадський надав у розпоряджен­ня ЦР українізований корпус із 40 тис. бійців, більш дисцип­лінованих і краще споряджених порівняно з дезорганізованими російськими військами. Але його пропозиція була відкинута, бо керівники ЦР вважали, що армія у постреволюційному демокра­тичному суспільстві буде непотрібна і, крім того, не можна довіряти багатому землевласнику Скоропадському.

Утопічним було ставлення ЦР і до чиновників. Голова уряду Виїщнченко називав їх «найгіршими і найшкідливішими людь-, ми», вважаючи, що вони є пережитком деспотичної держави. Але швидко стало ясно, що без армії і чиновників обійтися неможливо.

ЦР намагалася стати координуючим центром національно-ви­звольного Руху народів Росії. З цією метою 10 вересня 1917 р. у Києві було проведено З'їзд поневолених народів Росії. У його робо­ті взяли участь представники національних організацій, які ви­знавали федеральний принцип державотворення Росії й боролися за автономію в її складі. Серед делегатів з'їзду були українці, ла­тиші, євреї, литовці, грузини, молдавани, естонці, білоруси, поля­ки. Делегати одностайно ухвалили, що Росія як федерація пови­нна бути побудована за національними принципами. Пропонувалось національним меншинам регіонів надати право національно-персо­нальної автономії, а розпорошеним національностям (напр. євре­ям) — право на екстериторіально-персональну автономію. Для реалізації цих принципів була сформована Рада народівз перебу­ванням у Києві на чолі з М. Грушевським. До неї мали входити по 4 представники кожної національності незалежно від чисельності цієї національності.

Таким чином, ЦР у цей час стояла на автономістично-федералі-стичних позиціях, намагалася сприяти національно-визвольному руху інших народів, не обмежуючись лише вирішенням власне українських питань.

§ 2. Боротьба за владу, початок громадянської війни (кінець 1917 р. – квітень 1918 р.)

Політична та економічна кризи, які охопили всю країну, безсилля Тимчасового уряду дали змогу більшовикам здійснити революцію і захопити наприкінці жовтня 1917 р. владу в Петрограді. II Все­російський з'їзд Рад ухвалив рішення про перехід всієї влади до рук Рад, створив свій уряд — Раднарком на чолі з Леніним. З України у роботі з'їзду взяло участь 140 делегатів від 75 Рад, які голосували у переважній більшості за більшовицьку резолюцію.

ЦР засудила збройне повстання у Петрограді і визнала непри­пустимим перехід влади до Рад робітничих і солдатських депу­татів. Таким чином, це означало, що ЦР пориває з робітничими Радами і входить у конфронтацію з російським Раднаркомом. За таких умов більшовики Києва вирішили підняти збройне повс­тання. Три дні у Києві тривали запеклі бої. Повсталим (6 тис.) протистояло понад 10 тис. добре озброєних офіцерів, юнкерів, козаків. Більшовикам вдалося вибити ці війська з Києва, але влада все ж опинилася не у їхніх руках. ЦР, спираючись на загони вірних їй частин «січових стрільців», «вільних козаків» захопи­ла владу в Києві.

7 листопада 1917 р. ЦР приймає свій III Універсал,де Україна проголошувалася народною республікою (УНР) у складі федерації рівних і вільних народів. В універсалі декларувалася обіцянка вирішити земельне питання, ввести 8-годинний робочий день, вста­новити державний контроль над виробництвом, врегулювати про­блему війни і миру. III Універсал проголосив ліквідацію приватної власності, націоналізацію поміщицького, монастирського, казено-го та церковного майна. Але втілення цих гасел відкладалося до Установчих зборів. Проголошувались політичні свободи: слова, друку, віри, зібрань, союзів, страйків, а також недоторканість осо­би й помешкання. Скасовувалась смертна кара, оголошувалась амністія.

Під владу ЦР переходило ще чотири губернії України: Харків­ська, Катеринославська, Таврійська, Херсонська. Але фактично в Донбасі влада належала робітничим Радам. Історичне значення III Універсалу в тому, що була проголошена українська держав-• ність у формі УНР і накреслювались нагальні соціально-економіч­ні заходи української влади на майбутнє. Проте ці заходи по-різ­ному зустріли у різних верствах населення. Залишення ідеї федеративного зв'язку з Росією, де влада переходила до більшови­ків, було помилкою, відставанням від реалій історичного моменту. Центральна Рада ігнорувала декрети і закони Раднаркому і звер­нулася до антибільшовицьких урядів, що виникли у деяких регіонах (Дон, Кубань, Крим) з пропозицією почати переговори про створен­ня нового федеративного уряду Росії – на противагу Раднаркому.

На бік ЦР у листопаді 1917 р. перейшло близько 50 % кораблів Чорноморського флоту, які підняли жовто-блакитні прапори. Зго­дом було утворено Українське Морське міністерство, прийнято «Тимчасовий закон про флот УНР».Але ЦР знову припустилася помилки, оголосивши службу на флоті добровільною.

Боротьба за владу ще більше загострилася під час виборів до Всеросійських Установчих зборів. Українські партії отримали в Україні 70 % голосів, тоді як більшовики – лише 10 %. Серед окремих партій більшість дістали українські есери. Це було пов'я­зано з тим, що вони відбивали думку українського села щодо соці­алізації землі за принципом не менше від споживчої, але не біль­ше від трудової норми. Лідери УЦР, серед яких переважали політики-романтики, не бачили деструктивизму, який проголошу­вала революція і радикальні партії. До середини грудня 1917 р. конфлікт між Раднаркомом і ЦР сприймався як сутичка неантаго­ністичних політичних сил у межах однієї держави. З розширен­ням масштабів протистояння воно все більше починає інтерпрету­ватися як боротьба радикальних і поміркованих соціалістів.

Восени 1917 р. Україна фактично стала незалежною, проте ні народ, ні українські соціалісти цього не сприймали. До кінця гру­дня 1917 р. лідери УЦР не вважали Україну суб'єктом міжнарод­ного права, і тільки 26 грудня був створений Генеральний секрета­ріат іноземних справ на чолі з А. Щульгіним. ЦР закрила кордон з Радянською Росією, припинила вивіз хліба, не пропускала на Дон через територію України частини Червоної гвардії, направлені для придушення виступу отамана Каледіна. У грудні 1917 р. більшовицький уряд заборонив українізацію на фронтах і у тилових гар­нізонах.

Щоб зміцнити свої пропозиції, більшовики вирішили провести Всеукраїнський з'їзд Рад, на якому передбачалося проголошення Радянської влади. 3-4 грудня 1917р. до Києва прибуло 124деле­гати від 49 Рад (з 300). ЦР перехитрила більшовиків, використав­ши не зовсім правомірні заходи. Вона направила на з'їзд 2000 своїх прибічників, які різко змінили співвідношення сил. Більшовики змушені були покинути з'їзд і переїхати у Харків, де до них приєдна­лись делегати III обласного з'їзду Рад Донецько-Криворізького ба­сейну. Так відбулася організація І Всеукраїнського з'їзду Рад. У його роботі взяли участь близько 200 делегатів від 82 Рад майже всіх губернських центрів і найбільших міст. Більшість мали більшовики. Цей з'їзд проходив 11-12 грудня 1917 р. й проголосив Радянсь­ку владу на всій території України, висловився за федеративну форму зв'язку між Україною і Росією, обрав Центральний Вико­навчий Комітет (41 член, з них 35 більшовиків, голова ЦВК – Ю. Медведєв). ЦВК доручалося негайно поширити на території України всі декрети і розпорядження Раднаркому про землю, робітничий контроль над виробництвом, демократизацію армії, оголосити недійсними всі розпорядження ЦР, які вона «видавала і видасть». Таким чином, в Україну поширювалася дія основних законів Радянської Росії, а законодавство ЦР ігнорувалося.

17 грудня 1917 р. був створений радянський уряд України – Народний Секретаріат у складі 12 колегіальних шіродних секре­тарів на чолі з М. Скрипником. Таким чином, в Україні стало два уряди, які знаходилися в антагонізмі один до одного. Радянський Раднарком підтримував Народний Секретаріат. Ситуація в Україні у грудні 1917 р. вкрай загострилася. 26 листопада — 17 грудня 1917 р. курултай кримсько-татарського народу спробував утвори­ти кримсько-татарську державу, але політична ситуація не сприя­ла цьому.

Ще 3 грудня 1917 р. Раднарком Росії проголосив «Маніфест до українського народу з ультимативними вимогами до Української Ради». У ньому визнавалась УНР і національні права українського народу. Сама ж Центральна Рада не визнавалась. Від неї ультима­тивно вимагалось пропустити радянські війська на Дон, припини­ти розбросння радянських військ в Україні. У разі не прийняття вимог Раднарком оголошував ЦР «в стані відкритої війни проти Радянської влади». Це було втручання у внутрішні справи Украї­ни, спроба поставити її у залежність від Раднаркому. Сама форма маніфесту (ультиматум) свідчила про бажання радянської влади в Росії загострити відносини з ЦР. 17 грудня ЦВК України опублі­кував маніфест про повалення ЦР. З Росії почали прибувати ра­дянські війська, 25 грудня 1917 р. радянські війська почали наступ проти УНР.

11 січня 1918 р. ЦР видала свій IV Універсал, де проголошува­лася самостійність і незалежність України. Центральна Рада не йшла на відокремлення від Росії аж до початку громадянської вій­ни, коли розрив з більшовиками став неминучим.

Уряду доручалося укласти мир з Четверним союзом; декларува­лася передача землі без викупу всім селянам; ліси, води, надра мали перейти у підпорядкування уряду УНР; проголошувалося, що уряд бере під свій контроль найважливіші галузі торгівлі, бан­ки, монополізує низку провідних галузей промисловості. IV Універсал став важливою віхою українського національно-визвольного руху, ознаменував відродження української національної дер­жави.

В Універсалі говорилося про мирні відносини УНР із сусідніми державами (Росією, Польщею, Австрією, Румунією, Туреччиною). Уряду доручалося завершити мирні переговори з Німеччиною та її союзниками та підписати з ними мир. Передбачалося демобілі­зувати армію і створити міліцію, навесні роздати землю селянам без викупу, узяти під суворий контроль банки, ввести монополію за виробництво і торгівлю залізом, тютюном; Генеральний секре­таріат перейменували у Раду народних Міністрів. Історичне зна­чення IV Універсалу в тому, що Україна проголошувалася неза­лежною суверенною державою, а її керівники в цілому відмовилися від автономістсько-федералістської позиції і перейшли на само­стійницькі у процесі українського державотворення, хоча зали­шали остаточне вирішення питання про федеративний зв'язок з республіками колишньої російської держави Українським Уста­новчим Зборам.

На початку 1918 р. ЦР перейшла від концепції українізації ар­мії до формування армії за принципом добровільності — як народ­ної міліції. До кінця березня 1917 р. у ній нараховувалося 15 тис. Планувалося відкрити Академію національної армії, інструкторсь­ку школу для підготовки старшин, робилися спроби сформувати 8 територіальних армійських корпусів, відповідні технічні частини. Був реорганізований Генеральний штаб.

Був прийнятий закон про грошову систему, відповідно до якої українська гривня повинна була ділитися на 100 шагів; 2 гривні дорівнювали 1 рублю 1917 р.; 20-гривнева монета повинна була карбуватися з золота, а 1-гривнева — із срібла; шаги з нікелю.

4 січня 1918 р. Народний Секретаріат УНР віддав наказ своїм військам розпочати похід на Київ. У поході брали участь не лише сформошіні п Україні війська, але й надіслані Раднаркомом з Росії. Загинуло біля 10 тис. людей. Голова Ради Міністрів В. Винниченко пішов у відставку і новим прем'єром став В. Голубоеич. У само­му Києві розпочалося повстання на заводі «Арсенал», придушене військами ЦР. Але всі; ж ЦР не змогла утримати Київ. Після цього туди вступили радянські пінська, і під керівництвом лівого есера Муранііова були організовані масові репресії.

30 січня 1918 р. до Києва прибув Народний Секретаріат і місто стало столицею радянської України. ЦР опинилася у Житомирі.

Зазнавши поразки у боротьбі з більшовиками, ЦР вирішила ви­користати зовнішній фактор. Спочатку вона домагалася підтримки Антанти, особливо Франції, але не дочекавшись її, вступила у пе­реговори з Четверним Союзом. Це було зроблено ще й тому, щоб не дати більшовикам можливості представляти Україну. 9 грудня 1917 р. у день початку сепаратних переговорів між більшовиць­ким урядом Росії і Німеччиною з її союзниками Генеральний сек­ретаріат звернувся з нотою до воюючих і нейтральних держав. У ній говорилося, що УНР до утворення федеративного російського уряду стає на шлях самостійних міжнародних відносин. Вказуючи на те, що влада Раднаркому не поширюється в Україну, Генераль­ний секретаріат заявив: мир, який хоче Росія укласти зі своїми супротивниками, стане чинним тільки тоді, коли його умови при­йме і підпише уряд УНР.

Незабаром із Брест-Литовська прийшло повідомлення про те, що Німеччина, Австро-Угорщина, Болгарія і Туреччина чекають представників УНР на мирних переговорах. Делегація УНР стави­ла своєю метою вимагати входження до складу УНР західноукраїн­ських земель або створення з усіх українських земель у межах Австро-Угорщини окремого коронного краю із широкою автономією.

29 грудня 1917 р. у Брест-Литовську відбулося перше пленарне засідання за участю Росії й України. Українська делегація заяви­ла, що має на переговорах самостійну позицію. Глава делегації Росії Л. Троцький змушений був погодитися з цим.

Проте після поновлення переговорів у січні 1918 р. Троцький спробував противоставити делегації УНР представників радянсь­кого уряду України, заявивши, що вони контролюють більшу час­тину України і тому мирний договір, укладений із представниками УЦР, не можна вважати дійсним. У відповідь представник УЦР, спираючись на положення IV Універсалу, зажадав визнання УНР незалежною державою. Німеччина і її союзники не визнали повно­важень Харківського радянського уряду. Це було пон'язано з їхні­ми надіями вирішити за допомогою України продовольчу пробле­му. Тому Центральні держави заявили, що є всі підстави розглядати УНР як суверенну державу, спроможну самостійно укладати між­народні договори.

9 лютого 1918 р. представники ЦР підписали у Брест-Литовську угоду з Четверним Союзом. її суть зводилась до того, що цей Союз визнавав незалежність України, засвідчував припинення стану вій­ни, не передбачав анексій і контрибуцій, кордони між УНР і Авст­ро-Угорщиною збігалися з довоєнними російськими, а у межах май­бутньої Польщі їх мала визначити спеціальна комісія на підставі «етнографічних відносин і з урахуванням бажань населення». Пе­редбачалося встановлення дипломатичних відносин, обмін військо­вополоненими. Було встановлено курс української валютидо німе­цької марки (1000 марок = 462 золотих карбованці УНР). Крім того, було підписано таємний договір між Австро-Угорщиною і УНВ, який передбачав поділ Галичини на польську і українську і об'єднання Східної Галичини з Буковиною в один суцільний коронний край. УЦР обіцяла підтримку у постачанні центральним державам хліба і сировини. У квітні 1918р. УЦР підписала договір про поставки центральним країнам 60 млн пудів хліба, 400 млн штук яєць, 2,75 млн пудів м'яса, 3 млн пудів цукру тощо.

Німці з австрійцями розділили Україну на сфери впливу і ввели на її територію 450-тисячну армію. Більшовики змушені були відступити, Україна опинилася під німецько-австрійською оку­пацією. ЦР повернулася у Київ 9 березня 1918 р.

Центральна Рада провела календарну реформу: день 16 лютого 1918 р. було оголошено 1 березня. Тризуб, державний знак Володимира Великого було визнано державним гербом України, жовто-блакитне полотнище – прапором держави. Схвалено адміністра­тивний поділ України на 32 землі. Було прийнято рішення про вивчення усіма службовцями української мови у тримісячний тер­мін, ліквідації всіх написів та оголошень російською мовою. Зако­ном заборонялося застосування найманої правці на селі, приватної власності на землю, що викликало незадоволення заможних се­лян. Таку ж реакцію у заможних верств викликало рішення ЦР про реквізицію будинків та товарів у буржуазії.

29 квітня 1918 р. ЦР ухвалила Конституцію України, що нази­валася «Статут про державний устрій, права і вільності УНР». Вона складалася з 8 розділів і 85 статей. Україна проголошувалась суве­ренною, самостійною, незалежною державою. Передбачався розпо­діл влад. Верховним органом влади мали бути Всенародні збори, які формують органи виконавчої та судової влади. Вища виконав­ча влада належить Раді Народних Міністрів, а вищим судовим органом є Генеральний Суд УНР; місцеве самоврядування предста­влене виборними Радами і управами громад, волостей і земель. Одне з центральних місць посідали права людини і свобода слова, друку, совісті, рівність всіх громадян незалежно від походження, віри, національності, майнового стану. УНР мала стати парламе­нтською республікою, але обрала першого президента України — М. С. Грушвського.


8393882206973693.html
8394023375681776.html

8393882206973693.html
8394023375681776.html
    PR.RU™